Вівторок, 19.02.2019, 20:29    
Ви увійшли як | Група "Гості" | RSS Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід






Головне меню



Категорії розділу
шкільні новини [594]
адміністрація інформує [150]
Вісник психолога [9]











тест скорости интернета

Ставище

Шкільні новини


Головна » 2016 » Січень » 11 » Спогади випускників 2011 року
09:05
Спогади випускників 2011 року

ПАМ’ЯТАЙМО ГЕРОЇВ, ЯКІ ВОЮВАЛИ І ЗАГИНУЛИ ЗАХИЩАЮЧИ НАШУ НЕНЬКУ УКРАЇНУ!

  Ніхто не знає, що чекає кожного з нас наступної години чи хвилини. Не знав і Галянт Віталій  Ігорович, не знав, що його життя обірветься в 20. На сході нашої держави розпочалася війна, і Віталій зі зброєю став на захист рідної землі.

  Родина Віталія жила надією, що з їх захисником буде все добре, адже він так хотів жити і щоб його рідні ніколи не знали, що таке війна. Та 9 серпня 2014 року, під час виконання бойового завдання він загинув…

  Якщо є чиясь заслуга в тому, що війна не прийшла на решту землі, що вона зупинилася там, що Київ і всі інші міста та села не знали війни на своїх вулицях, то величезна в цьому доля належить і особисто йому, нашому земляку, сину, брату, другу, Віталію Галянту.

  Зовсім юний хлопець, але, як виявила ця проклята війна – дуже надійний, зрілий із справжнім чоловічим характером молода людина, якій би жити і жити… На сторінці Віталія в соцмережі написано «Є така професія – Батьківщину захищати», з дитинства був Захисником.

  Загиблому захиснику Вітчизни присвячені спогади друзів, однокласників.

Жмуд Олександр:

  «В початкових класах ми часто ходили додому разом, а точніше втрьох: я, Вова Момот і Віталік Галянт. Іноді розмовляли про церкву, так як Вова і Віталік були там послушниками. Він серйозно відносився до церкви, міг і пожартувати, але ніколи не пропускав службу. Віталік  був віруючим по-справжньому, глибоко і без позірства. Він завжди йшов за покликом серця. Він любив людей, приймав усіх такими, як є. Для нього не було "простих" і "крутих", для нього всі були рівні.

   Він був добрим і був готовий допомогти, ніколи не залишав у біді. На нього можна було покластися. Згадуючи його, пам'ятаю, що він завжди посміхався, завжди відносився до життя просто і з посмішкою. Навчався не дуже добре, хоч був доволі розумним. Він любив прогуляти уроки чи зробити щось авантюрне, проте він мав дуже гарні досягнення у спорті, пам'ятаю, дуже гарно грав у футбол. Пізніше почав займатися паркуром.

  Це було, насправді, доволі незвично почути, що хтось таким займається у нашому селі чи навіть районі.

  Він мав свій погляд на життя, свої переконання і слідував їм, нікого не слухав, жив так, як вважав правильним для нього, був сильним і тілом і душею. Я  пишаюся тим, що навчався з Героєм України нам його завжди  буде не вистачати. Він прожив коротке, але гідне життя!»

 Карпенко Вікторія:

  «Дуже важко коли друзі дитинства покидають, але в моїй пам'яті Віталік залишиться назавжди. Він завжди був чудовою, відкритою людиною, міг завжди підтримати мене у важку хвилину. Кожного разу як було сумно він знаходив потрібні слова, міг розвеселити, був промінчиком сонечка, яке завжди дарувало тепло, посмішку. Цю посмішку я пам'ятатиму завжди.

   Кожного разу згадуючи тебе в моїй пам'яті відновлюються всі ті чудові моменти які були…. Ми скільки пройшли разом... Дитячий садок… Школа…. Випускний.... Разом ми стали на поріг дитинства вимовляли перші слова та робили перші кроки, раділи новим машинкам або лялькам, олівцям чи розмальовкам. Ми були дітьми, які раділи сонечку та сумували через дощик, тому що на вулицю виходити не можна, дітьми, які перший раз переступали поріг школи, бачили першу вчительку, яка заклала в нас знання, допомагала нам. Ми бешкетували, носилися по коридорах, тихесенько (щоб ніхто не бачив, а то соромно) писали валентинки  людям які подобаються.. Дивились на випускників і мріяли, що колись, в далекому майбутньому, ми також такими будемо, але до цього ще далеко…. Стояли на нашому останньому дзвонику і з сльозами на очах прощалися з школою, однокласниками... Скільки разів ми говорили про нашу першу зустріч випускників... Це все - наше дитинство, яке ми провели разом… Проте мені так не хочеться вірити, не хочеться усвідомлювати, що тебе більше немає поруч...

  Я ніколи не забуду твою доброту, щирість, щедрість, людяність, самовіддачу, сміливість, твій гумор, патріотизм та багато інших позитивних якостей, які можна перераховувати безкінечно! Ти вічно житимеш у моєму серці і пам'ять по тобі буде вічною!»

Погоріла Марина:

  «У кожної людини свій життєвий шлях, хтось його проходить легко, рівню стрічкою, а хтось тернисто, зате залишає після себе добру пам'ять. Таку пам'ять залишив після себе Віталік, він був доброю, чесною людиною, завжди виступав за справедливість. Знаєте, у нього дуже хороший, легкий характер, і  він завжди приходив друзям на допомогу. Але був впертий, стояв на своєму.

  Віталік не був відмінником, але був старанним учнем у школі та коледжі. Він вмів «запалити» гурт, завжди міг підтримати розмову. Пам’ятаю, Віталік любив спорт, завжди на фізкультурі у школі грав у футбол та з легкістю виконував всі вправи. Завжди особливо добре ставився до дівчат, заступався та захищав, Віталік ще з самого дитинства був Захисником.

  Завжди усміхнений, але серйозний у потрібний момент… Ми будемо завжди пам’ятати тебе, славний воїне української землі».

Калініченко Сергій:

   «Він завжди був життєрадісним. Коли щось розповідав, то робив це дуже емоційно і тим самим піднімав всім настрій. Разом прогулюволи уроки, грали в футбол, (в футбол він грав дуже добре) просто гуляли.

   І що хочеться відмітити, то те, що будь-яка справа  (серйозна чи не дуже) з його участю перетворювалася на цікаву, непередбачувану і веселу пригоду).

   Одного разу ми вийшли з школи, щоб подихати свіжим повітрям, і через деякий час опинилися в другому кінці села.

 На Віталю можна було покластися в любій ситуації. За це його друзі поважали і любили. І не дивно, що він став десантником, адже був дуже хоробрим.

  І якщо чесно, я не можу повірити що він загинув. Надіюся що він колись повернеться додому, і ми це відсвяткуємо всім селом» .

Наташа Замша:

   «Чи могли ми коли-небудь подумати, що житимемо у роки війни, у час, коли нашим рідним чоловікам, братам, синам доводиться зі зброєю у руках вже вкотре виборювати незалежність найріднішої нам держави?.. Країни, в якій ми народилися і виросли… Країни, якій завдячуємо всім, що маємо.

  Коли все це читаєш і бачиш імена людей, яких ти знав, то в мене зразу сльози виступають. Віталік наш герой, тільки дуже дуже жаль і дуже страшно, що посмертно. Він за нас загинув. Щоб ми жили в мирних селах та містах.

  Перейменувати вулицю на його честь – це найменше, що ми можемо зробити вже сьогодні для нього. Він заслуговує, аби про нього пам’ятали, а його мама заслуговує ходити по вулиці Віталія Галянта.  І тоді кожного дня, крокуючи у своїх справах або поспішаючи на роботу, повертаючись с побачення або прогулюючись вечірньою Розкішною, жителі нашого рідного села будуть бачити нагадування про силу та патріотизм рідного краю».

   Народна пам’ять — це найвище надбання кожної нації, кожної країни. І лише той народ, який пам’ятає своє минуле, зберігає пам’ять про своїх героїв, заслуговує на повагу.

Категорія: шкільні новини | Переглядів: 262 | Додав: LP | Рейтинг: 4.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:


















Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Сайти учнів школи